Летить якось муха садом. Знічев’я по сторонах зирить. Дивиться, а на одній яблуні, чомусь цвіт аж тремтить.
„І що воно таке? Начебто вітру не має, а квітка мов жива?” - міркує.
Сіла вона на край пелюстки. В середину заглядає. Бачить, аж там бджілка порається. З ніг до голови у квитковому пилку вимазана.
- Агов шановна! Що це ти ні світ, ні зоря, вже у квітках риєшся?
- А це ти мухо! - підводить голову бджілка. – Вибачай мені ніколи! - говорить заклопотано. – Роботи повно!
- Робота не вовк, у ліс не втече! - філософствує муха. – Та й навіщо так перероблятись? Летимо зі мною. Он люди якраз снідають. Щось і нам перепаде.
- Я так не можу. Це ж не для нас уготовано. Я звикла своєю працею їжу собі здобувати.
- Ну хай і так. Але навіщо мед ще й у вулик носиш?
- Так це ж я на зиму запаси роблю.
- Дивачка та й годі! - сміється муха. - Нинішнім днем треба жити. Я ось поїла та й полетіла куди хочу, і роблю що хочу. А коли знову зголоднію, то люди вже й обід накривають, а там і вечеря не за горами. Живи собі й у вус не дуй.
- Але ж люди тебе гонять від їжі. Навіть убити можуть, - дивується такій легковажності бджілка.
- Скільки того життя? - пхинькнула муха. – Та й тебе убити можуть.
- Можуть, та не вбивають, бо я корисну справу роблю. Яблуню запилюю аби яблука рясно вродили. Та й мед до вулика ношу.
- Але ж люди мед відберуть і не стане у тебе запасів?
- Мають право, бо зате мені теплий вулик змайстрували.
- Тож вони не про тебе турбуються, а про мед який у тебе заберуть.
- Заберуть та не весь. Скільки мені потрібно, залишать. А коли б його не вистачило, то ще й мені принесуть аби не вмерла з голоду. Адже не можна лише брати, а взамін нічого не давати.
- Я так зрозуміла, що ти не летиш зі мною? - перепитала муха.
- Ні!
- Тоді, як знаєш! - фиркнула муха та й полетіла, а бджілка знову взялася до справи…
От пройшло декілька місяців. Надворі похолодало. Якось, вилізла бджілка з вулика, щоб перед зимою, ще хоч трохи на сонечку погрітись. Дивиться муха летить. Та така зажурена, геть на себе не схожа.
Побачила бджілку, присіла біля неї.
- Чому ти похнюплена така? - запитує знайому.
- Ах! - падкає муха. – І не питай! Не маю чому радіти. Люди на зиму з дачі у місто переїжджають. Їжу з собою усю забирають. І чим я буду харчуватися, голови не приложу. В будинку холодно стало? Мабуть замерзну. Нікому до мене діла немає. Що робити? Кому я потрібна?...
Послухала її бджілка. Жаль стало їй безтурботної мухи.
- Гаразд! - каже бджілка. – На цю зиму я дам тобі їжу і притулок у вулику, а наступного року думай наперед, як тобі далі жити...
- Дякую! Добра ти бджілко! - розчулено відказує їй муха. - Коли б не ти загинула б я ні за цапову душу.
…Цілу зиму думала муха, як їй на весну бути. Та так думала, що аж заснула. Прокинулась, а тут вже й весна на дворі. Люди на дачі появились, їжа на столах. Стрімголов полетіла на запах сніданку, що розносився з хати…
Все йшло за звичним сценарієм. Настанови бджілки геть вилетіли з її голови, бо вона й далі жила нинішнім днем. Проте чи наступної зими пустить її бджілка у свій вулик і не думала. Та якось пролітаючи через сад помітила, що пасіки нема. Нема і знайомого вулика. Де їй було знати, що люди вже давно перевезли пасіку на поле, на якому у той час цвіла гречка…
Сіла муха і заплакала….
„Права була бджілка - зітхаючи розмірковувала муха, - не можна жити тільки нинішнім днем, і їду потрібно навчитися самому добувати...”
Раптом почулися людські голоси.
„Люди! - подумки вигукнула муха. – А у них напевно і їжа є?! Отож не помремо!” - зраділа вона і геть забувши про недавні роздуми полетіла до них, на запах їжі..
“Життя налагодилось!” - тішилася муха вже кілька місяців розкошуючи за людським столом…
Закінчувалась осінь…
Мучинский Николай ,
Тернополь, Украина
Женат. Двое дочерей.Собираю разные удивительные истории-свидетельства, которые случаются с нами в реальной жизни ибо Господь творит чудеса и по сей день. С Божьей помощью пишу по них рассказы, в основном на украинском языке. Есть и небольшая часть рассказов надуманных. Они из личных наблюдений и рассуждений, или сотканы из нескольких историй.
Божих Вам благословений! e-mail автора:ilkivkolja@i.ua
Прочитано 6101 раз. Голосов 1. Средняя оценка: 5
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Ханука та Різдво. - Левицька Галина Вистава відредагована, щоб могли зрозуміти діти молодшого віку. В коментарях залишаю 2 Дію, як була в першому варіанті. Можливо комусь знадобиться більш глибока інформація про Свято Хануки.
2 Дія
Ангел: Було це після завойовницьких війн Олександра Македонського, коли земля Ізраїлю перейшла під владу Сирії. Всі країни об’єднувала елліністична культура, в якій змішалися звичаї і традиції різних народів. Люди вважали себе «Громадянами Всесвіту». Вони захоплювалися різними спортивними іграми, язичеськими святкуваннями та спектаклями на честь грецьких богів.
Багато євреїв були слабкими у вірі і хотіли бути, як всі... Над життям євреїв, які залишались вірними Божим Заповідям, нависла загроза.
1-й ведучий: І що, насправді, карали тих, хто не їв свинину?
Ангел: Насправді! Вимоги до євреїв були дуже суворими. Цар Антиох видав указ про заборону вивчати єврейську мову, святкувати шабат, дотримуватися єврейських традицій і навіть називатися євреями. Це було справжнє рабство! В Єрусалимському Храмі на жертовнику принесли в жертву свиню, а в Храмі поставили статую Зевса!
1-й ведучий: А про яких героїв говорив (ім’я 2-го ведучого)?
Ангел: Це ті євреї, які любили Бога понад усе!
Виходять Матітьягу та Маккабі
Матітьягу: Я, Матітьягу, священик. Разом з моїми синами підняв повстання, кличучи: « Хто за Господа — до мене!» Ми пішли в гори з твердим рішенням стояти в вірі й боротися до останньої краплі крові...
Маккабі: Я, Маккабі, син Матітьягу. Керував загонами повстанців. Визвольна війна продовжувалась 3 роки. Ми не були досвідченими вояками. Наші загони складалися з пастухів, землеробів, ремісників. До того ж ми не мали достатнього озброєння...
1-й ведучий: Маккабі, я не розумію, як можна воювати, не будучи справжніми воїнами?! Без зброї, без лицарських обладунків? Я не розумію, чому ви воювали? Хіба не простіше було б бути такими, як всі? Просто жити і насолоджуватись життям...
Маккабі: Справжнє життя неможливе без віри у Всемогутнього Бога, Живого і Сущого, Який створив усе, Який і дає нам Життя. Справжня насолода — це приходити у Храм і служити, і поклонятися Йому, дякуючи Богові за все! Але Храм споганений і нема місця для поклоніння... Тому ми воювали, щоб звільнити Єрусалим, мати право бути євреєм і приносити жертви Живому Богу в Храмі!
Ангел: Відбулося три вирішальні битви. Війська сирійців значно переважали як по кількості, так і по військовій оснащеності. Але євреї постилися та молилися:
Маккабі: «Боже! Ми безсилі, а Ти Всесильний! Прости нас за наш непослух! І поверни нам Храм! Бо нема життя без істинного поклоніння Тобі!»
Ангел: І Бог дав Своє Диво! Повстанці здобули вирішальну перемогу, звільнили Єрусалим і відновили службу в Храмі!
Маккабі: Священики очистили і освятили Храм, побудували новий жертовник. Але для повноцінного Богослужіння в Храмі треба було засвітити Мінору.
Ангел: Мінора — це великий світильник, який складається з семи лампад, котрі мають постійно горіти. В лампади, згідно Божих Заповідей, треба було заливати лише чисту освячену оливу.
Маккабі: Ми знайшли лише одну посудину з чистою освяченою оливою. Її мало вистачити лише на один день горіння Мінори. Для приготування нової оливи потрібно було вісім днів.
Матітьягу: Але євреї так прагли нового початку Богослужіння! Вони прагли Божого Світла, Божої Милості, Божої Радості! Тому, наперекір всім сумнівам, священики засвітили Мінору. І сталося Боже Диво! Мінора горіла 8 днів, аж поки була приготовлена нова чиста олива.
Ангел: В пам’ять про очищення Храму євреї святкують Хануку. Це свято очищення, оновлення. Це свято Світла!
Матітьягу та Маккабі виходять. Виходить 2-й ведучий.
Прочтите!!! - Николай Погребняк Прочтите!!! Эту сказку написал мальчик, Мишка, живущий в хосписе; ему 12 лет. Когда Мишка лежал в реанимации, ему пообещали, что его сказку еще будут читать.
